Відгуки про лікування алкоголізму в Рівному: де мене майже знищили, а де мене реально ВИЛІКУВАЛИ

Якшо ви сюди попали, то напевно шукаєте як закодувати людину від алкоголю, як витягти з цієї ями. Я думаю тоді вам корисно буде почитати мою історію, мої відгуки про лікування алкоголізму у Рівному – і хороші, і погані. І почну я з поганого. Перший раз в реабілітаційний центр для наркозалежних в Рівному я попала, коли мені було 28 років. І то був суцільних ЖАХ! Не жах як типу «ой, некомфортно», а жах такий, шо шкіра злазить, душа репається, і хочеться або всіх поубивати, або вскритися об той сраний кафель у ванній. Я думала, шо мене туди відвезуть на пару тижнів «просто отдихнуть», але то була пастка. Гарна, маніпулятивна пастка. Сказали «тут тобі поможуть, зроблять виведення з запою просто». Ага, помогли, як пєндаль в спину з третього поверху.
Перші дні я навіть не розуміла, куди я попала. Ти прокидаєшся серед чужих людей, всі якісь дивні, в когось руки в шрамах, в когось зубів нема, в когось очі як у мертвої риби. Там всі або колишні наріки, або як я – спившіся баби і мужики, котрі з дитинства вірили, шо все ще норм. І тут нема ніякої романтики «лікування алкоголізму» – тільки розклад, молитви, тупі правила, і постійне почуття провини, яким тебе годують, як кашею на сніданок. Реально то був найгірший наркологічний центр в Рівному. Там тебе ламають. Морально, психологічно. В тебе нема ні телефону, ні інтернету, ні простору для себе. Ти не людина – ти «пацієнт», «залежна», «хвора», «об’єкт роботи», як хочте називайте. І всі навколо постійно тицяють тебе в твоє гі*но, типу та ти ніхто, ти без нас загнешся, подивись, як ти опустилась. І так кожен день блін. Тебе позбавляють навіть того останнього, що в тебе залишилось – гордості.
Я хотіла втекти. Реально, фізично. Я чула відгуки про кодування від алкоголізму тут і це було не смішно. Коротше пару раз думала – ніч, вікно і бігом. Але знала, шо далеко не втечу, батьки ж телефон лишили, як сказала мама – «для зв’язку з координатором». А то не координатор, а якийсь цербер з підвалу пекла. Та навіть якби я втекла – куди? Без грошей, без документів, в тапках і старому спортивному костюмі. Ні, я мусила чекати моменту, затаїтись, терпіти, грати роль смиренної вівці, приймати ліки від алкоголізму, відгуки хороші говорити і все таке.
Три місяці. Три, мать його, місяці я жила, як в тюрмі. Щодня грала в «я зрозуміла, дякую вам, ви мені відкрили очі». Насправді мені хотілось тільки бухнути. Мене трясло. І не від ломки, як вони там собі думають, а від злості. Як мене сюди втягнули, обманом, через любов до батьків, через почуття провини, через «ти ж дочка, ми ж тебе любимо, ми тобі добра хочемо. Поспілкуйся, це кращий нарколог Рівного, він тобі добра хоче». Тьху! Я тільки і думала – от вийду звідси, куплю дві пляшки, одну собі, другу – образі. І нап’юся так, щоб не бачити того білого потолка, тих фальшивих «психологів», які читають конспекти, а самі курять за кутом і матюкаються на своїх підопічних.
Коли настав той день, коли я «завершила своє анонімне лікування алкоголізму і виправилась», я так солодко брехала. Усміхалась, казала дякую, обнімала маму, робила великі очі «я нова людина». І мені вірили. А я тільки рахувала хвилини до найближчого ларька. Я вже знала, що буду пити. Знала навіть який коньяк і яку закусь. Я аж трусилась від передчуття. І що далі? Далі я пила. Пила так як ще ніколи. Злісно. Просто щоб заглушити той крик, який лишився в мені після всього. Ціна лікування алкоголізму тут у Рівному була не сумою, це були залишки моєї доброти. Я перестала себе впізнавати. Але мені вже було пофіг. Я пила за кожну краплю приниження. За кожну ніч у тому «реабілітаційному центрі для наркозалежних». За кожне «ми ж тебе любим».
Може, комусь там колись і допомогли. Але мені то було як бензин на вогонь. Мене не вилікували – мене образили, я відчула ті жахливі наслідки після кодування від алкоголізму, весь той біль і фізичний, і моральний. Я була злісна, зневірена, ще молода, але вже поламана своїми ж надіями баба.
Але довго моя алкогольна казочка не тривала. Батьки швидко розкусили. Я думала – буду хитра, головне, щоби мати не бачила мене в похміллі. Але маму не обдуриш. В неї очі, як рентген – просвічують душу наскрізь. Вона одразу все поняла, тільки мовчала. Батько взагалі мовчки двері в кімнату закрив і більше нічого не казав. А мені з того мовчання було страшніше, ніж від криків. Бо то значить – зневірились. Знову. І я така – ну то й добре, нафіг. Я вас не просила шукати, як викликати відразу до алкоголю мені. Але от що цікаво – мама, замість знову впарити мене в той їх перший наркологічний центр в Рівному, почала копати глибше. Бо видно, щось її саму тиснуло зсередини. Почала говорити з людьми, навіть в групи якісь вступила. І там їй відкрили очі. Бо той перший реабцентр, куди мене сунули на лікування алкоголізму (відгуки про Луцьк там ще наслухалася, думала ну нафіг, не дай бог мене ще кудись запхнуть), виявився не тим, за кого себе видає. Реклами красиві, сайти сучасні, а по факту – гуртожиток для знедолених, з «волонтерами», які самі вчора пили, а сьогодні вже «консультанти з тверезості». І те, що я тоді злилась, кричала, що мене зламали – виявилось правдою. Бо вони й не лікували. Вони просто закривали тебе від світу, щоб світ тебе не бачив. І ще здирали з батьків гроші, поки ті думали, що «дитина лікується». Там реально ціна «кодування» від алкоголізму у Рівному в них сама висока була.
І от коротше мама натрапила на центр, який називається «Матері проти залежностей». Ага ну капець, подумала я, бо мене ж знову почали умовляти йти. Я зразу на диби – та пішли ви, мені вже хватило вашої любові, знайшли нових психологів, які будуть мені розказувати, як я маю жити, наркологів у Рівному очередних «найкращих»?? Але мама тоді не кричала, не благала, не тиснула. Вона просто сказала, що ті, хто там працює – то не відморозки в светрах, а справжні лікарі, з досвідом, з людяністю. І знаєте, що мене тоді зламало? Не їхні слова. Не чергові аргументи. А те, що мама сіла біля мене, подивилась просто в очі й більше нічого не казала. Просто сиділа і була тиша. І я в тій тиші почула все, що треба було почути. Вперше не почувала себе винною – а просто людиною, якій погано. Ні, я все ще не хотіла випробувати чергове кодування від алкоголю яке в Рівному день в підвалі винайшли. Але я зрозуміла, що вибору немає.
Я поїхала, на вул. Горохович Антоніни 19. Скриплячи зубами поїхала, сумніваючись, думаючи, що знову буде той же цирк. Але «Матері проти залежностей» виявились не «матерями», а якимись, курва, магами. Я зайшла туди і мене не зустріли, як алкашку, яку треба виправити. Мене зустріли, як людину. Просто – привіт, ми знаємо, як тобі важко, і ти не одна. Там були не ті «обіймашки на камеру» з попереднього наркологічного центру Рівного, а справжня робота. Лікарі, що говорили так, що я слухала. Психологи, які не лізли в душу, поки я сама не була готова. І найважливіше – інші жінки. Схожі на мене. З тими ж шрамами, але з очима які вже хочуть жити. Там не було «ти маєш», «ти повинна». Там було – «як тобі?», «що ти зараз відчуваєш?», «ти хочеш поговорити?». І я захотіла, вперше! І тут мені реально зробили до речі найкраще кодування від алкоголізму, відгуки мої тут на 10/10.
Отак, там мене не ламали. Мене склеювали по шматочках. З центру «Матері проти залежностей» я не хотіла тікати жодного разу. ЖОДНОГО, уявляєте? Я, яка завжди бігла. Від людей, від себе, від реальності, від кожної відповідальності. А тут – залишалась. Бо там було безпечно. Бо там я вперше не почувалась вироком. Я була – процесом. Живим, складним, болючим, але справжнім. Кожен день – не «перетерпіти», а прожити. Там я навчилась плакати не від жалості до себе, а від полегшення. Там мені дозволили бути слабкою. А потім – навчили, як в цій слабкості знайти силу. Знаєте, що найважче? Не витримати абстинентний синдром, не відмовитись від алкоголю, хоча мені зробили гарячий укол від алкоголізму, ціна якого реально себе виправдала, бо я не мучилась. Та коротше найважче – знову вчитись любити себе. Не зневажати. Не бити словами по голові. Не називати себе гі*ном, нікчемою, розчаруванням.
Реабілітація – то не просто місяці тверезості, то повернення. Повільне, страшне, але вперте. Ти копаєш глибоко. Пам’ятаєш всі моменти, де зламалась, де зрадила, збрехала. Але вже не з ненавистю, а з розумінням і з прийняттям. Я пройшла повноцінне лікування алкоголізму тут у Рівному. Всі етапи. Групи, сесії, робота з тілом, з психікою, з історією свого життя. І коли настав день виходу – я не бігла, як тоді, три роки тому, з першого «реабілітаційного центру для наркозалежних». Я вийшла тихо. Але з новим поглядом. І зараз вже півтора року, як я не п’ю.
Півтора, мать його, роки! Я! Я, яка колись думала, що без бухла не виживу й тиждень. І знаєте – я не просто не п’ю. Я ЖИВУ. Не просто існую, я не ховаюсь. Не просинаюсь з оскомою, не брешу батькам, не риюсь в старих куртках в пошуках дріб’язку на сто грам сьогодні. Так, я не стала святою. Я пам’ятаю всі свої гріхи. Та я змінилась і продовжую змінюватись. Я не ворожка і не знаю, що буде завтра. Але знаю, що сьогодні – я твереза. Сьогодні – я в себе вірю. Сьогодні – я будую життя з нуля. Я пройшла це, я пройшла анонімне лікування алкоголізму і тепер я інша. Завдяки їм – https://startplus.rivne.ua/likuvannya-alkoholizmu-rivne/ Я не дарма тут пишу сайт і хочу залишити їхні номери телефонів: (097) 000-46-71 і (099) 000-46-71. Це для вас, бо я на початку писала, що сподіваюсь, що історія буде корисною. І от вам моя порада: лікування алкоголізму в домашніх умовах то марна трата часу і здоров’я. Потрібні реально знаючі люди, і такі люди є в центрі «Матері проти залежностей». Не бійтеся, не бійтеся змінити вектор, не бійтеся таких, як я була до лікування – до усіх можна знайти підхід, кажу як людина з дуже складним характером і як колишня алкоголічка)) Щасти!